Добрый день, уважаемые читатели!
Сегодня мы рады предложить вашему вниманию небольшую подборку поэтических произведений талантливой писательницы и журналистки Валентины Чайковской, с которой автор этих строк познакомился в 2011 году в Израиле на финальной стадии Первого Международного конкурса малой прозы. Отличительная черта её творчества – это замечательные стихи и глубокая волнующая проза.
По нашей просьбе свои краткие биографические сведения представила сама Валентина Чайковская.
ВАЛЕНТИНА ЧАЙКОВСЬКА
Народилась 15 листопада 1950 року в м. Луцьку Волинської області (Україна). Закінчила Львівський політехнічний інститут, працювала викладачем в училищах, відповідальним секретарем однієї з комісій при виконкомі в м.Нововолинську та на інших посадах. В 1998 році репатріювалась до Ізраїлю і зайнялась літературною діяльністю.
Член Спілки російськомовних письменників Ізраїлю, Національної Спілки письменників України і Міжнародної Гільдії письменників. Лауреат Міжнародних літературних конкурсів. З 2008 по 2016рр. – очільник літературного об’єднання «Рішон». Автор чотирнадцяти книг, написаних українською та російською мовами, член редколегій трьох часописів, член Правління Всеізраїльського об’єднання вихідців із України. Багато віршів Валентини Чайковської стали піснями.
После такого краткого представления – читайте и наслаждайтесь.
P.S. Просим вас, уважаемые любители «Литературной страницы», присылать нам по адресу polissky477@gmail.com свои отзывы, замечания, предложения.
Юрий Полисский, поэт, прозаик, переводчик,
Заслуженный изобретатель Украины, Почетный деятель Еврейского Совета Украины
МОВА РІДНА МОЯ (ЗОРЯНЕ СВІТЛО)
(присвячене Посольству України в Ізраїлі)
Наяву і у сні, в кожнім слові моїм ти присутня!
Шепотить сон-трава про любов, що живе у душі.
У далекім краю чую, мово, твоє я відлуння,
І без пензля слова щось малюють на срібній межі.
Чи то Доля веде крізь роки у світи?
Чи то знов сон-трава шле видіння лілові?
З міріадами свіч на Землі не знайти,
Як зуміли слова стати зорями в мові!
ПРИСПІВ:
Мово рідна моя –
Мелодійна і ясна!
Лине пісня твоя,
Як молитва, прекрасна!
Із рожевих в’юнків та із радісних мальв-грамофонів
Линуть звуки пісень, від яких завмирають поля –
Може, звідти взяла моя мова тони передзвонів,
Та й вплела в ці тони перший вранішній спів солов’я.
ПРИСПІВ.
І всміхається мить, пробудившись зі снів,
Бо і в прозі життя кожне слово, мов пісня!
І здається мені, що під ніжний цей спів,
Розцвітає душа, як білесенька вишня.
ПРИСПІВ.
ГУЛАГ
Останній прихисток, остання магістраль,
Що викладена мертвими тілами.
ГУЛАГ… Кандальне бряцання, жалі, печаль
І Пам’ять душ прозорих поміж нами.
Закляк скорботно час в обіймах мерзлоти,
Пекельних мук і стусової рими,
І ти не знаєш далі, як тобі іти,
Як розійтись з могилами німими.
Бо так пече тебе відлуння тих часів,
Де українець з іудеєм – браття:
Ділили навпіл кислу баланду для псів
Й холодну яму спільну опісля заґраття.
Де тільки вітер тундри сумно щось свистить
Над пагорбом скорботи й над роками.
Чомусь “Ведмежий кут” засніжено мовчить.
Ця ПАМ’ЯТЬ про загиблих – вічно з нами!
У САПФІРОВУ ДАЛЬ
Не вставити в раму це небо безкрає –
Такі в нім глибінь, висота, широта.
Скажи мені, Боже, чи горлиця знає
Де міститься брама у мирні літа?
Злетіла б і я у сапфірову далеч,
Дарма, що безкрила! Крилата душа!
В ній серце моє – найвірніший керманич,
А думка покірно за ним поспіша.
Можливо, удвох, я і птаха маленька,
Влетіли б на хвильку одну в Майбуття,
Туди, де всі Долі сплелися тісненько,
Де янголи, радість і мирне життя.
Та й впали б до ніг Твоїх, Боже мій любий,
Дві краплі прозорі із ясних очей,
Два серця – моє і пташине… а губи
Без слова благали б про мир для людей.
Щоб край український не відав незгоди!
Щоб ниви колоссям втішали весь світ.
І радісно, й вільно Дніпро повноводий
Прозорістю хвиль слав у Вічність: «Привіт!»
ТЕПЛО
…а за вікном сьогодні дощ і вітер –
Крещендо звуків на усі лади,
Мов макогони б’ють по дні макітер,
Біжать по склу рясних краплин ряди.
Немов летить кудись у ступі відьма,
І свист такий, хоч вуха затуляй,
Чомусь згадалось, як були ми дітьми,
І те, як я грози боялась вкрай.
Та кликав ніжно голос бабці рідний:
«Іди на піч, жоржинко, тепло там,
Повір, цей дощ мине, пройде безслідно,
І вітер вщухне, вже стомився й сам».
Коли і як приходять в душу згадки?..
Бабусю, рідна… Тепло на душі.
І згадується все ясне спочатку –
Так тепло в серці! Що йому дощі?!
КРІЗЬ ТИСЯЧУ ЛІТ
Я крізь тисячу літ повернулась на Землю,
Проросла, мов билинка, на полі життя,
Як піщина упала в безводну пустелю,
Мов краплина влилася у море буття.
Але все, як колись, між людьми у цім світі:
Знову чвари і заздрість, і війни тривкі…
Лиш надалі прекрасні ромашки у літі,
Та в метелика крильця прозоро легкі.
Хоч ніхто їх не чує в спекотному червні,
Бо природа безмовно красу віддає!
Через тисячу літ я ввійшла в сьогодення,
Щоб струною напнуть щире слово своє.
Забринить, затріпоче, зіллється зі співом:
То сльоза в нім, то щастя, то біль через край,
Щоб крізь тисячу літ повторитися дивом,
І заграти життям, мов душі водограй.
ДВОЄ
Гаптувала ніч у тиші напівсонній
На небесній сфері дивні візерунки,
Обіймали плечі місячні долоні,
Спонукали душі злитися в цілунку.
Лоскотав твій подих, ми були так близько…
Листя пальм хиталось в дивній пантомімі.
Прочитавши думи потаємні нишком,
Ніби склались зорі у пісенні рими.
І здалося раптом – світ на мить німіє,
Не ставало букви в найяснішім слові,
Бо душа, коханий, вимовить не сміє,
Те, що неможливо висловити в мові.
УКРАЇНІ
Зальотні думоньки мої
Летять в село, де в хаті пустка,
Крізь стріху падають дощі,
І стеля вже, як в дірах хустка.
Та що розлука для душі?
Бо ж небо – спільне понад нами!
Нема для щирості межі,
Серця не бродять манівцями.
Зальотні думоньки мої
Теплом наповнені і літом,
В них пестять тишею гаї,
Літає бусол десь над житом.
За обрій доля стелить шлях,
Там вітер грає на бандурі,
А льон у синіх весь шовках,
Геть відганяє дні понурі.
І я, закохана в красу,
Гоню сльозу із сьогодення…
Дитям любов свою несу –
У серці, в слові, навіть в жменях.
Чарує серпня зорепад,
І вмить загадую швиденько,
Щоб мир прийшов у край та лад!
Чи чуєш зичення ці, Ненько?